-журналіст-брендолог-
Андрій Будкевич-Буткевич
СТАТТІ
"Іван Марчук. Про силу характеру українського митця".
(Окремі думки навіяні спілкуванням з Іваном Степановичем Марчуком ).
Скільки вже написано про Івана Марчука… Публікації, статті, розвідки, дослідження, ціла збірка віршів ( О. Гончаренко ), будуть і томи монографій.
Хочеться підійти до цієї Постаті з того боку, з якого у нас чомусь не дуже люблять підходити. А який він, - як українець, якими рисами характеру володіє перш за все, завдяки чому досягнув таких висот?
Моторами, двигунами в історії ( у мистецтві – теж ) є одиниці, за ними йдуть інші, чи волочать ногами, є й такі… Моральна сміливість, мистецька відвага, послідовність, впертість ( розумна ), оці риси і складають поняття характеру. Історіософ Дмитро Донцов мав рацію : « Амбіція, навіть геніальність – ніщо, де нема характеру. Амбіція може зайти на манівці, розум – заплутатися в сумнівах, тільки незламний, мов віра, лишається характер». Характер – це і витримка. Не просте очікування чого – небудь, а активна праця. Сильний характер, то вміння не дати себе завести у глухий кут, знати чого хочеш і дуже хотіти. Характер – це і патріотизм, не тільки до свого краю, держави, а й до справи усенького життя. Іван Франко цю думку висловив неперевершено : « Бо твій патріотизм – празнична одежина. А мій, то труд важкий - гарячка невдержима». Вміння не згинати спину, не плазувати, навіть перед страшною силою, це теж характер.
Вірність власним ідеям і переконанням, теж риси характеру. Залюбленість у пригоди, мандри, потяг до незнаного. В Іванові Степановичу є та сила, подібна до : «… сила, що гонила англійських пуритан за океан, в казкову Америку, на власний ризик». Та сила характеру, котра була у відкривачів нових земель. Він ніколи не задовольнявся сірістю повсякдення. Його приваблюють вершини Говерл і Гімалаїв. Іван Марчук із тієї людської породи духовних гігантів, у яких, коли щось не виходить тисячу разів, то зачне тисячу перший раз, знову, як перший… Ніколи не визнає себе переможеним. Це один із секретів його успіхів. Ніколи не нарікав на труднощі, він просто вміє по – чоловічому їх долати.
Він той митець, що не має віку. Бо таку невситимість, спраглість до праці і творіння, рідко побачиш у молодих. Пан Іван сповнений молодечого духу і завзяття. Має сильно розвинене почуття честі, якщо каже так, то це – так, ні – то ні. Володіє правдолюбністю і почуттям відповідальності. Хто уміє продемонструвати силу характеру у малому, покаже її і у великому… Він – характерник, адже так подібний до козацького типажу за зовнішністю, і не менше на мудрого волхва. Завзяття, тверда вдача, гострий гумор, він навіть небезпеці відповів би сміхом в очі…Це про такого гарту осіб писав Бернард Шоу : « Хто вміє що – небудь, робить це, хто нічого не вміє – вчить».
« Душу золотим мікробом виїв карбованець», - писав про своїх, та й про наших сучасників, російський поет українського походження В. Маяковський. Доба насправді виїдає душу. Доба виховує безлику людину з маси, егоїста – себелюба, людину без національної і особистої гідності. Від цих задавнених хвороб духу можуть зцілити особи крицевої сили характеру.
Велич Івана Марчука в тому, що світ пізнав, продовжує пізнавати, його творчість –малярство найвищого рівня. Це не провінція, а достойно представлена Україна у світі картинами Художника, що значить для нашого народу не менше, ніж Далі для іспанців.
Пасіонарним українцям випала місія бути носіями світоглядних засад нової цивілізації. Наш час – предтеча нових часів, віриться – інших. Тому потрібно виконувати духовну роботу, без вивищення себе над іншими народами, без істеризму, спокійно і впевнено несімо світло віри і нових знань у навколишній світ. Наша мова, на думку багатьох вчених – дослідників є старішою за санскрит, а тому, являється КОДОМ УСІЄЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ. Станьмо першими серед рівних, як це робить не одне десятиліття, Іван Марчук.
На мить повернімось до віршів українського поета з Мелітополя, Олега Гончаренка. Під впливом незбагненної творчості Марчука, він написав 374 ( ! ) поезії. Збірка іменується « Катрени оголошених картин». Послухаймо самого « винуватця» появи цієї унікальної книжки : « … я чую Олега в « Голосі моєї душі». Наші душі споріднюються болем і добром, щирістю і прагненням здивувати. Інколи ми міняємося місцями : я скрипка – він скрипаль, він – скрипка, я скрипаль. Важливо – музика. Гармонія музики. Суголосся душ…». Годі втриматися, аби не процитувати хоч кілька рядочків справжнього поетичного слова :
« Коли гармонія була ще на землі
І золоті були не в моді руна,
То на вітрах, немов оголені шаблі,
Оголені звучали тихо струни».
З вірша « Тихо звучали оголені струни».
Андрій Будкевич.
Щось негаразд з демократією?!
« Від створення світу завжди правила, править і буде правити меншість, а не більшість» .
М. Бердяєв.
Існують різні форми правління, але по великому рахунку їх тільки дві.
Влада Бога – теократія.
Влада людини – різноманітні форми.
Серед різноманітних форм правління найбільш поширеною – є демократія.
Демократія ( з грец. демос+кратія=народ+влада=влада народу) — форма правління в державі, при якій єдиним легітимним джерелом влади в державі визнається її народ. При цьому управління державою здійснюється народом, або безпосередньо, або опосередковано, через обраних представників. Виникнення демократії тісно пов’язане з розвитком полісу, афінського демократичного устрою. Його особливостями була пряма, а не представницька демократія, виборність влади, колективність прийняття рішень, звітність посадових осіб.
Видатний мислитель античності Платон, як відомо, з певних міркувань, був противником демократії. У праці «Держава», він з іронією
описував демократичну державу, в якій « немає жодної потреби брати участь в управлінні, навіть якщо ти і здатний до того; необов’язково й підкорятися, якщо ти не бажаєш того, чи воювати, якщо інші воюють, чи дотримуючись, як інші, умов миру, якщо ти миру не прагнеш». Демократія, вважав він, формує і певну « демократичну людину», що виростає в умовах, коли « … у державі з’явиться повна свобода і щирість, можливість робити все, що хочеш». Це дасть демократа, якому притаманні « нахабність, розгнузданість і розбещеність», у житті демократа « немає порядку, у ній не панує конечність; приємним, вільним і блаженним називає він це життя і так увесь час ним користується».
«Найдемократичнішою» із усіх демократій світу прийнято вважати американську. Але що ми бачимо? Бачимо, як керівна верхівка США відкрито втручається у внутрішні справи інших держав, намагаючись поставити себе вище норм міжнародного права, під приводом, «вищого пріорітету національних інтересів».
Фінансові олігархи, які «попрацювали» близько ста років, щоб фінансово підкорити Америку, позиціонують себе як надуряд супердержави, що домінує над усім світом, на власний розсуд, ділять держави на «добрих» і «злих». Держави що не підкоряються їх диктату, називають « віссю зла».
Екс-міністр юстиції США Р. Кларк в інтерв’ю у 2002 року сказав:
« Я перераховую країни, в яких політика США опісля закінчення другої Світової війни призвела до дестабілізації – Корея, В’єтнам, Колумбія, Нікарагуа, Домініканська республіка, Філіппіни, Ліберія, Куба, Гватемала, Палестина, Ліван, Іран, Сомалі, Судан, Гаїті, Сальвадор, Гондурас, Ангола, Хорватія, Югославія, Сьєрра-Леоне, Ірак, Індонезія, Афганістан. Хто наступний? ЗМІ обговорюють можливі кандидатури. Але чи є у нас хоч один факт, щоб звинуватити Ірак в якому-небудь злочині проти людства за останні десять років? Чи можемо ми висунути звинувачення за що-небудь, що хоча б віддалено нагадувало злочини США проти цієї країни?».
Красномовний коментар щодо зовнішньої політики демократичної держави, чи не так?
Генеральна ідея демократії - дати можливість кожному громадянину впливати на вирішення державних завдань, або самому спробувати стати державним діячем. Вам не здається така засада смішною, відколи це прості люди мають серйозний вплив на прийняття державних рішень. Це нагадує мильні бульбашки нездійсненних надій.
По своїй сутності демократія, це форма правління, що традиційно контролюється на самій верхівці панівною олігархією. В реальності завжди є невелике коло нагорі, що вирішує будь-що в повній мірі, тому прикриваючись шатами демократії, істинною формою правління є – олігархат, цебто влада меншості.
Демократична форма правління в дії виявляє ознаки облудності, ілюзорності, прогнилості, і раніше, чи пізніше, таки трансформується у псевдодемократичний олігархат. Невеликі групи олігархів посередництвом своїх найманців у владних структурах, створюють і переписують закони « під себе», бо інтереси громадянства і держави їм чужі і непотрібні.
Одним із механізмів демократії є вільні демократичні вобори. Але чи є це право вільного вибору насправді. Завдяки багаточисельним методам впливу на підсвідомість людини ( PR-ТЕХНОЛОГІЇ, МАНІПУЛЯЦІЇ І Т.п.), свідомість виборця затьмарюється, і розраховувати на адекватний тверезий вибір не доводиться. Виборці в своїй основі здійснюють вибір не за професійними якостями, а за принципом: подобається, не подобається. Згадаймо безглуздий слоган « Голосуй серцем!», знаменитий приклад «удару» по підсвідомості людини, так і хочеться додати « Голосуй розумом».
Всі демократичні вибори мали зміст у минулому, а зараз всенародно обрана влада мало що вирішує. Центр прийняття рішень неухильно, але переходить від органів державної влади до фінансово-олігархічних груп.
Політичні партії і органи влади поступово перетворюються у філії олігархічних корпорацій. Зрозуміло, влада завжди була тісно зв’язана з грошима і власністю, але давніше будь-яка державна влада була сильніша фінансової.
І коли в минулі часі громадяни, намагалися поставити під контроль суспільства саме державну владу, то вони прагнули контролювати ті структури, які реально керували державою. Нині все інакше. Завдяки перш за все, тій же демократії, державна влада не контролює фінансову.
В країнах панує олігархічний « беспредел» - позбавити волі згідно законодавства будь-якого олігарха, практично неможливо, тому що закони не працюють, а виконавці цих законів працюють на користь тих самих олігархів.
Таким чином можна стверджувати:
-
реальна влада переходить до олігархічних угруповань;
-
ідея впровадження місцевого самоуправління – порожнє гасло;
-
громадянські права існують лише на папері. Чого ж хоче переважна більшість людей? Тільки не шукати нового, мабуть, легше вдосконалювати зламані пристрої демократичних механізмів, хіба це вихід?
-
порушення конституційних норм і законів найвищими посадовими особами;
-
тотальна корупція – як результат кривосуддя судової гілки влади.
В Україні демократія має спотворену форму. Олігархи відкрито фінансують політичні проекти, роблять ставки на різноманітних політичних лідерів, і успіх тієї чи іншої сили залежить від того, на кого впав вибір «Великого капіталу». Ті, хто потрапляє в обойму великої політики, повинні відпрацьовувати якомога швидше, вкладені в них кошти, шляхом лобіювання інтересів своїх господарів. А громадяни є лише потенційним електоратом, якому подають продукт різноманітної якості в залежності від актуальних потреб. І в результаті цієї «великої гри» постійно програють. Можливо, причина цієї поразки криється в тому, що демократія чужа і непридатна для застосування в Україні?
Андрій Будкевич
Слобожанська князівна українського малярства, або
«Сміюся до зорі, бо зоряна й сама».
( з поезії Надії Степули ).
Давненько вже нема у Києві, й Полтаві, інших містах, Інститутів шляхетних панянок. Та на щастя, шляхетну панну, зрідка, ще можна зустріти, у наш швидкоплинний час. Її ім’я в перекладі з грецької (Катаріос ), означає – чистоту, справжність. Ця молода, прекрасна, вродлива мисткиня, такою і є – з чистою душею, і справжнім талантом, це те, що не придбаєш ні за які гроші… Шляхетні манери поведінки, гортанно – ніжний голос, голос, як квіти на її полотнах… Ледь не бездоганне володіння українською розмовною. І ,дуже важливо, час від часу, у неї спалахує блиск ув очах, без якого, таки не було створено нічого видатного у царині гуманітарного простору.
Мову поведемо про панну Катю Ткаченко. Уродженка Харкова, велетенського міста, де багато бетону й асфальту. Але зі слів художниці :» Місто інтелігенції, з високим культурним рівнем.» Батько родом з Полтавщини, мама – Харківської області. У 2002 році успішно завершила навчання у Харківському художньому училищі. Опісля, студентка і випускниця Харківської академії дизайну і мистецтв. Пряма учениця відомого харківського художника Віктора Гонтаріва. Ще за життя якого, студенти шепотіли:»Дивись, йде живий класик» . Катя Ткаченко переконана, що їй пощастило, мати такого наставника у мистецтві. Потім, у процесі спілкування, з її уст неодноразово лунало словосполучення – мені пощастило… Відчула потребу змін – переїхала до Києва. Київ подобається, це місто, яким хочеться прогулюватися, зауважує художник.
« Живописні образи я зустріла, шукаючи щастя в текстах Григорія Сковороди,» - думка із мистецької сповіді Каті Ткаченко, під назвою «Мандрувати життям, любити людей…» Їй дуже близька філософія Сковороди. Вони духовно споріднені, як зі знаменитим проповідником любомудрствія, так і з відомим митцем – навчителем.
Ось як згадує вдячна учениця про наставника: « У Віктора Миколайовича було те посутнє, автентичне знання, здавалося, наче отримав він його безпосередньо від бойчукістів та народних майстрів, від малярів барокко.» І ще, у продовження мислі :» Була мистецька майстерня – учитель та учні – за споконвічними законами навчання. Говорили про все – про мистецтво й життя, про добре й погане, все щиро й по – родинному. Було відчуття справжнього. Був ланцюжок, що ніколи не розривався, що й залишається в наших спогадах і в наших творах.».
…Вона щаслива і тим, що має змогу вільно займатися малярством, подорожувати. Катя залюблена у мандрівки, від Сходу України до Заходу, і не з розважальною метою… Допитливість, жага, спрага до пізнання незнаного, веде її новими дорогами. « У західних областях нашої країни більше європейськості. Навіть маленькі містечка мають свій яскравий колорит. Відвідала Закарпаття, Тернопілля. Підіймалася в гори – Карпати, шкода, снігу не було,» - ділиться враженнями молода мисткиня.
Їй близькі і зрозумілі твори Василя Стуса, мала гарну нагоду співпрацювати з Миколою Горбалем, та з видавництвом « Смолоскип «. Молодь чомусь не дуже цікавиться періодом шістдесятництва, та не уся… Хочеться побачити, пізнати , відтак зрозуміти, інші народи, жити ж за кордоном художник Катя Ткаченко не хоче. Потрібно жити ТУТ, це – на Території Українського Традиціоналізму. У мистецтві не треба гнатися за модними тенденціями, адже мода мінлива, зате є велика потреба творити у лоні етнічного мистецтва, - ще один уривок з роздумів художниці. Навздогін цій думці, додає : « Будьмо самі собою, цим і зацікавимо світи інших народів,» - впевнено твердить мисткиня.
Слово і зображення, що несе інформаційну функцію. Вербальне і зображальне, неначе сонячні бризки випромінюють її картини.Роботи сповнені і змістом, і емоціями авторки, та змістовність, мабуть переважає.
Малярство багатьох українських живописців оповите поетичністю, а також викликає музичні асоціації. Живописні твори Каті Ткаченко опоетизовані по – особливому.Це не пусті слова. До
кожної картини, десь у світі поезії ходить – блукає, поетичний родич – відповідник. Візьмім для прикладу цикл « Квіти серця «.
Фрагмент поліптиху « Квітень «, до котрого неймовірно долучаються віршовані рядки Надії Степули:
« Засміялась в моїм серці давнина
Зачудовано стою собі – одна…
Задивилась в мої очі далина,
А на світі починається весна.»
Картина « Люди та квіти «, і такі близькі по духу і змісту поетичні слова щодо неї :
« І засвітилось небо світлом
Розкрилися осердя слів.
І знову світ явився світом -
Пастельних, не пустельних днів.»
( Н. Степула )
« Ніч «, таку вічну, не розгадану вповні назву, має триптих самобутньої авторки. Центральна частина полотна, де посеред казково – феєричних квітів, замріяно вдивляється у ніч слобожанська князівна. Про що мріється їй ?
« Як давні тополі, при давньому полі
Одягнуть із мряки пошиті плащі -
Згадаю зозуль, і повірю у долю,
Що - десь заблукала, у ритмі дощів».
( Н. Степула )
Пригадую раніше побачені роботи, ті, що береже пам’ять, ті, у яких пульсує жива Традиція, - « Сонячна», « Дві пори», « Г. Сковорода чиста вода», « Життя», предовгий ряд інших. Куди ж прямує в мистецтві і житті Катерина Ткаченко ? Ніхто краще за неї не дасть відповіді на це непросте запитання : « Навчатися, шукати через мистецтво, через живопис шлях до Бога і до себе – як до його творіння…»
Без Бога щастя неможливе…
Андрій Будкевич.
« І не згада ніхто свій крик останній…».
( на світлий спомин про усамітненого митця, Григорія Гнатюка ).
Його життя обірвалося несподівано, нагло. Переказують, що збила вантажівка, коли він їхав велосипедом. Сталося це, 10 жовтня 2012- го року. Ім’я художника – Григорій Гнатюк.
Він не чув свого крику останнього… А був крик ? Якщо так, то осіннє, жовтневе листя сполохане вигуком, що струсонув повітря, тривожно закружляло. Упав він на жовтогарячий килим осені… Шість десятиліть відміряла доля Григорію, а скільки ще міг сотворити… Не судилося.
« Свій перший крик ніхто не пам’ята ,
Як не згада ніхто свій крик останній.
Дві таємниці, дві найвищі грані,
А поміж ними – суєта…».
( з вірша Б. Чіпа ).
Про творчість заслуженого художника України Григорія Гнатюка, про тяжкі випробування на життєвому шляху, та різко обірвану підлим випадком нитку земного буття, я довідався від приятеля молодечих літ Григорія, теж відомого митця – Анатолія Лавренка.
Ознайомився з творчими роботами художника, зачепили за живе… Він закінчив Харківське художнє училище. Короткий час працював в Росії. Повернувся на рідні терени. І пірнув цілковито у глибінь мистецько – безкраю. Цій особистості ніколи не було легко. Давній друг, знаний митець Степового краю Володимир Волохов говорить таке : « Григорій мав революційний характер. Ніяк не вписувався у рамки комуністичних норм життя. Його не розуміли, навіть багато хто з колег – живописців». А постать, не тільки мистецька, була і є – видатна. Такої ж думки дотримується, інший знайомець Гнатюка, мистецтволюб і лікар Леонід Назаренко. Окрім малярства, мав у житті дві непроминальні любові, це – книжки і музику. Зібрав багатющу, унікальну фонотеку і таку ж бібліотеку, на свій мистецький смак.
На сороковини у Художньому музеї ( м. Кіровоград ) зібралися ті, хто знав митця, шанував і цінував його талант. Броніслав Куманський, журналіст і мистецтвознавець пригадує : « Років три тому, я провідував його в селі, він не показував своїх останніх творів – я це розумію так, що він і в цей час був весь у пошуках, не мав певності у викінченості своїх робіт, тому й не хотів їх нікому показувати. Він був людиною без шкіри – вразливою, тонкою натурою».
Не погоджуюся з твердженнями тих, хто визначає основну тему творчості живописця – опоетизованість праці сільської трудівниці. Тематика картин митця значно ширша, глибінь їх любомудрствія значна, ці твори мають різнобічний характер. Художник Михайло Надєждін каже : « Він імпровізував усе життя, навіть у перших, може, найвідоміших своїх імпресіоністичних полотнах».
Провінція, не географічне поняття, між іншим, столичність теж. Багато залежить від самої людини. Можна крізь невеличке сільське, ба навіть хутірське віконце, побачити увесь обшир Всесвіту. Адже є світ український і інші світи. Можна з вікна елітного, фешенебельного будинку столиці, не побачити… , та майже нічого. Тотальна матеріалізація проникла у кожну клітину людини. Панує меркантилізм, так званий, здоровий прагматизм. Ну а мистецтво ? Хіба що, як красивий додаток до житла, авто, різних забаганок сучасних заможних небожителів.
Прощений Григорій ( у нас так кажуть, бо прощається все тому, хто відійшов у засвіти ), був особистістю того гарту, котра бачила з віконечка хатини у Небелівці, не лише український світ, а й Космос України. Буремна сутність митця не прийняла місто для життя, як таке. З цієї причини, мабуть і повернувся до родової Небелівки, Новоархангельського району, де був народжений 1952 року. Є ще такі постаті, на щастя, не зігнуті, самодостатні, вони перебувають у стані безперервного пошуку, подібні до середньовічних науковців, ті прагнули віднайти, здобути філософський камінь. Цей термін має щонайменше, подвійний підтекст .Був це пошук дуалістичної гармонії : людини і природи, наповненості людського життя високими пориваннями, бажанням змінитися самому у кращий бік, тим же, хоча б на дещицю, схилити ближнього до світла, краси і добра.
Такі усамітненні парсуни, вкрай рідко, та ще зустрічаються на українських хуторах. Вони гомонять з вітром у степу, звертаються без посередників до Вищих сил Неба, вони є невідлучною часткою життя довкілля. Закутки природного ландшафту, серед якого мешкають, вміють так передати полотну, як ніхто інший.
Картини художника наповнені багатьма смислами. Поміж різних сенсів, головним є – спроба мистецьким способом продемонструвати всім нам і світові, - немає кращого місця на Планеті, ніж рідний край, рідне село, хата, подвір’я… Тому, цей хліборобський Всесвіт не повинен, а значить, - не зникне з лиця українських земель!
… твори авторства Гнатюка охоче купували іноземці : австрійці, японці, англійці. Окремі картини прикрашають Галерею сучасного та східноєвропейського мистецтва « Червоний квадрат» ( Лондон ), приватну колекцію Мартіна Мюллера ( Цюріх ).
Роботи Григорія Гнатюка - то мистецькі витвори, незвичайного, рідкісного типу людини, - людини обособленої. Він все життя був винятком із загальних правил, а виняткові картини, відіграватимуть важливу роль в історії українського малярства . Давайте визнаємо, - обособлена людина є позачасовим і постійним фактором цивілізації, незалежно від того, де вона перебуває, купається у променях слави, чи знаходиться посеред тиші одинокості в своєму закутку…
Андрій Будкевич.
«Буде жити Мамай- не погине й народ…»
( Думки навіяні спогляданням картини «Козак Мамай» Олександра Нечипоренка).
« Був я скрізь – і ніде, і тепер ось літаю,
Я мужнів, і сивів, і страждав од пригод.
Я вже тисячі літ лиш одне пам’ятаю:
Буде жити Мамай – не погине й народ…»
Леонід Горлач «Мамай»
Козак Мамай, це міфічний образ, але образ універсального психотипу українця, у якому поєднані в значній мірі протилежні начала – мудрість брахманів і активність кшатріїв. Цей міфічний образ мав і має велику притягальну силу , до нього звертались митці, поети, письменники, скульптори, науковці. Інтерес і цікавість до цієї постаті в останні роки значно посилюється. Одна з причин, може й визначальна, криється у тому,- що не вдається народові реалізувати, втілити у реальному житті, він вирішує у міфах. Яким козака зображали на народних картинах? Попід рукою його шаблюка і сагайдак зі стрілами, засурмить сурма, вихором полетить козак до бою, бо кінь напоготові. Та це ж кшатрій, не інакше! Так, та не зовсім. При пильному вивченні, знайдемо в цьому образі багатенько чого таємничо – дивовижного . Зір його спрямований вдалечінь. Здається, що перед нами лише фізична присутність козака, а думками, душею, він шугає до незнаних висот. Можливо, він беззвучно молиться, наповнюючись божественною мудрістю. В руках тримає бандуру, перед нами – співець, поет, мислитель. Лице його сповнене неземним спокоєм і добротою. Тобто, народна мудрість у міфології з’єднала двох несумісних представників станів ( каст), кшатрія і брахмана. Посередництвом козака Мамая , ледь не ідеального образу , нам як дороговказ пропонується вихід, - шлях, котрим треба рухатись, шлях універсалізму і поєднання (синтезу). Подібне явище було у нашій історії у 16-17 ст. Уможливилося це завдяки плідній взаємодії брахманів і кшатріїв тодішньої української спільноти.
Козацтво, як лицарсько – чернечий орден… Якщо існувало лицарство, то було і посвячення у нього. Видно, таки існувало певне магічне дійство… Бо де діяло братство, там і таїна присутня. Чимало картин «Козак Мамай» демонструють наявність особливих езотеричних практик козаків – характерників. Наведемо уривок із трактату польського письменника Михайла Грабовського : «…на східних кордонах Європи була цілком особлива військова система, велике співтовариство войовничих людей, які жили у вічній війні, через війну і задля війни… Подібно до рицарських замків, бачимо військові пости, розташовані в степах, між порогами річок, де острів був монастирем, степ – командорією, де навіть, як на заході, безшлюбність була обітницею… У польській словесності панує майже всезагальна думка, що Запорожжя мало характер орденського устрою.» Адже відомо, що запорозькі козаки поділялися на січових і зимівних. Перші, то і були власне лицарське товариство, яке обирало старшину і провадило військові справи. Не випадково знаменитий історіософ А. Тойнбі писав: «…мали спільні риси як зі спартіатами, так і з орденами лицарів – хрестоносців.»
Козак Мамай, не індивідуальне ім’я, а близьке до козацького первообразу архетипу, він – народний ідеал захисника свободи. Важливо наголосити, що прототипом Мамая могли бути давні кам’яні ідоли- скульптури, які ставили під деревом, і які уособлювали духа – покровителя певної території, або першопредка роду.Козак зображуваний на картинах, має навіть спільне ім’я з кам’яними скульптурами степів, бо основне значення слова «мамай» - кам’яна статуя в степу.Народна картина «Козак Мамай» була дуже популярною в українських оселях, де її тільки не малювали…Це можна пояснити архетипічністю даного образу. Існують різні погляди, трактування, який напій у пляшках на картині? Може бути вином, хоча червоний колір властивий не лише вину. То і давній міфологічний символ родючості, знак, що ототожнюється із людською кров’ю.Оскільки, запорожці належали до Христового воїнства, на окремих народних іконах зображено композицію на тему Євхаристії. Відтак, якщо запорожці були духовним лицарством, мали бути ознайомлені з символікою Граалю. В езотериці Грааль допускається розглядати як чашу Традиції. Рене Генон трактував так:» … повернутися до первісної вічності». Цим візіям притаманна логіка, бо від Граалю невіддільні ще два предмети,- чарівний спис і заповітний меч (шабля).
Позаяк, фігура козака змальовується у медитативній позі, напій міг мати символічне значення, як спосіб увійти у іншу свідомість. Присутня і люлька, котра була одним з головних атрибутів козацтва. Куріння люльки, зовсім не означало, що набита вона тютюнцем… Використовували різне зілля, з ритуально – містичною, лікарською метою. Недарма ж у козака на картині дивно відсторонений погляд… Езотеричні різні практики характерників – це широкий, ще кепсько досліджений Степ, але, на все свій час.
У цій надзвичайно таємничій мистецько – езотеричній роботі закодований зміст про велику місію міста Києва, та про оновлення віри Христової. Спробуймо хоча б по – своєму декодувати мистецькі шифри Нечипоренка.
« І я, Іван, бачив місто св’яте, Новий Єрусалим, що сходив із неба від Бога, що був приготований, як наречена, прикрашена для чоловіка.» Вчені – дослідники вважають, що слово «місто» Іван Богослов вживає у значенні «держава». Але йдеться про місто «св’яте», себто про духовну державу – наповнену вірою. Віра ця – Христова. Новий Єрусалим – поняття не географічне, а духовне. Христова церква уже почала оновлюватися.
« А місто чотирикутнє, а довжина його така, як і ширина. І він зміряв місто тростиною на 12 тисяч стадій.» Переведемо цю відстань у сучасну одиницю довжини – метри, кілометри. Усереднено та відстань буде дорівнювати 2269 км. Початок відліку відстані – Єрусалимський храм, де знаходиться Гроб Господній, а кінцевий пункт – 50 градус північної широти, це буде – Київ! До речі, про подібні події майбутнього писав Нострадамус:» …а затим пустить паростки та, котра так довго була безплідною, починаючи з 50 го градуса, яка поновить усю Христову церкву.»
Чому Київ? Вчений і письменник В. Савченко писав:» У людини є два шляхи сягнути досконалості: шлях пізнання таємниць Біблії і шлях страждань. У народу – так само. Українці йдуть цим, другим шляхом уже 700 років. Випробування наростали від століття до століття, і зрештою, вилилися у Апокаліпсис, за яким починається новий світ.»
Лише у 20 столітті наш народ зазнав неймовірних втрат. Це і жертви військових дій 1917 – 1920х років, 8 мільйонів виморених геноцидом 1933 року, 7 мільйонів тих, кого зжерла Друга Світова і мільйони земляків, хто не повернувся із заслань і концтаборів московсько – більшовицького режиму.
По суті, існує невидима вісь, що проходить від пагорба Сіону до Киівського пагорба, чи не того, на якому стояв апостол Андрій Первозванний? В духовному житті людства постане, новий центр оновленої віри Христової, святе місто – Київ. Оця картина, як твір, що стоїть на потрійному фундаменті, наче триоснова – поєднання складників живопису, скульптури, і архітектури.
А що каже О. Нечипоренко, автор архіцікавих , глибоких мистецьких творів:» Людство настільки далеко зайшло у глухий кут, з якого виходу не видно. Вантаж все важчих гріхів, без належного каяття, без очищення, все більше згинає людство, чи спроможні випростатися? Війни, голод, природні катаклізми, слід сприймати, як попередження і кару водночас, за неправедний спосіб життя. Людство врятує тільки друге пришестя Христа…». Тоді світ буде переформатований, змінений, то буде не зовнішня зміна,- такої думки дотримується художник.
Легендарний козак Мамай, він характерник, він і мироносець, і символ нашого безсмертного духу.Його образ на картині ніби «захований» вглиб коридору. Картина рясніє знаками і символами, що прийшли до нас з далекої давнини. Справа і зліва робота обрамлена трикутними виступами. Може, прорив у простір? Нагадує криголам… Червоний рушник, котрий використовують при урочистих подіях, вишитий сріблом у формі хреста… Плахта, простирається вздовж усієї роботи, на орнамент її накладені мистецькі знаки енергетичної установки – хрестики. Ретельно виписаний штоф – символ чоловіка- вождя.Проходить процес переходу…Ймовірно, картина є проекцією нової матричної системи.
Поет Леонід Горлач писав:»
« Ти подумай : народ наш тому лише вічний,
Що Мамай оживля його знову і знов…»
Андрій Будкевич.
« Ми не вічні усі, тільки б Ворскла текла…»
(Спроба бодай частково розгледіти психологізм і символізм у творчості знакового живописця – Анатолія Лавренка ).
« Так було і до нас, і надалі так буде -
Ми не вічні усі, тільки б Ворскла текла.
Щоб отак же, як ми, нею тішились люди.
Вирувало життя і лілея цвіла.»
( із вірша Алли Проскурні ).
… у буддійській Махаяні однією з найважливіших сутр (священних текстів), вважається Ланкаватара – сутра. Давні перекази свідчать, що вона була записана, ніби – то зі слів самого Будди, які він промовив на острові Шрі – Ланка :» В нашій реальності не існує зовнішніх об’єктів . Всі вони існують лише у свідомості – подібно сну або чудесно створеному образу.» І світ форм, і світ без форм є результатом особливого різновиду свідомості, який називається УЯВОЮ.
Дивишся на краєвиди авторства Лавренка і постає питання :» Що це, реальність чи вимисел ?». Бачення краєвиду є породженням свідомості художника. Тому, той краєвид настільки ж реальний, наскільки в це вірить митець.
Дух Природи і нуртуюча підсвідомість художника, це невід’ємні частини його робіт. Цим, поміж – іншого, пояснюється велика притягальна сила картин Лавра. Коли пише, перебуває у стані трансу, з – якого виходить, після останнього торкання пензля до полотна.
Споглядання світу змістилося проникненням у нього. Опинитися на лоні природи, спробувати пізнати першооснови світобудови, - де ж зберігаються ключі від таємниць всіх початків ? Пауль Клеє недаремно писав: « Для художника – діалог з природою являється необхідною умовою творчості».
Історія символів демонструє, – символізм може бути присутній в чому завгодно, у природних об’єктах (каміння,рослини, тварини, вітер,вода,вогонь), у створених речах людиною (будинок, автомобіль ), навіть у абстрактних формах ( числа, трикутники, кола ). Весь Космос є нічим іншим, як потенційним символом. Д – р Юнг відзначав, істинний символ з’являється тільки тоді, коли потрібно висловити ДЕЩО, не охоплене думкою, чи здогадку, або відчуття.
Що є символізм ? « Символічним, можна назвати таке слово або образ, значення якого виходить за рамки прямого, і не піддається точному визначенню чи поясненню. Коли розум намагається осягнути певний символ, то невідворотно приходить до ідей, що лежать за межами логіки «, - К.Г.Юнг.
А тепер, дуже важлива зупинка… Група вчених, серед них, - Л.Леві – Брюль доводили, що окрім звичайної душі, людина наділена «лісовою душею «. Ця інша душа втілена в тій тварині і рослині, з якою людина має психічну спорідненість. Пізніше французький етнолог під гамір критики, відмовився від свого наукового бачення. Та от у чім цікавинка, не будь – хто, сам Юнг був переконаний у його правоті !
Жоден художник не сприйняв містичну складову мистецтва так чітко і сердечно, як В. Кандинський, Значення світових шедеврів мистецтва, до якої епохи вони б не належали, визначається на його думку :» Не ззовні, а в корінні всіх основ – в містичному змісті мистецтва». І далі, у продовження лінії засадничої думки : « Око художника повинно бути спрямоване на його внутрішнє життя, а вухо його завжди має бути направлене до голосу внутрішньої необхідності…Такий єдиний шлях, він приведе до висловлення містично необхідного». Кандинський називав свої картини :» …духовним відображенням космосу, музикою сфер, гармонією кольору і форми». Рясне цитування видатного митця має просте пояснення, потік його думок близько дотичний до творчості полтавського Майстра.
Зупинка не менш важлива, друга… Щодо простоти… Італійський митець Карло Карра писав таке :»Дуже звичайні речі мають ту форму простоти, через яку ми можемо зрозуміти те, - найбільш високе, тобто, більш значний стан буття, в якому живуть усі чари мистецтва».Трохи інакше, по – українськи, італійцю вторить поет – полтавець Борис Чіп :
« До простоти ще треба дорости.
Тепер не та земля і в журавля…»
Зупинка третя, поруч із картинами, повз які не проходять, а обов’язково зупиняються, у тривалій задумі… « Колядники». Зима. Ніч, віконця хатинок світяться, бо господарі очікують колядників. Старі люди казали : « До кого в хату не зайдуть, щастя не чекай». А ось і вони, іде Різдвяний вертеп, без цього ритуалу нема великого свята. Попереду хлопчак, з традиційно восьмикутною зіркою. Мороз міцний, сніг рипить під ногами, та вони цього не помічають. Отак могутньо передати всю сутність величного празника : з письменників під силу, таки Миколі Гоголю, з сучасних художників – Анатолію Лавренку.
« Зелені свята «. Ця картина теж заслуговує на увагу, навіть дуже прискіпливого поціновувача живопису. Невеселу картинку можемо спостерегти у день Святої Трійці нині. Окрім звичаю прикрашати свої домівки зеленими гілками і святити зілля, від давньої містерії мало що залишилось. Зовнішня атрибутика свята не може повернути людині стан раювання душі, силу відчування повноти життя, спогади далекого дитинства.
А були Часи ! … Про ці часи картина полтавця. Кожна хата села була заклечана, чи замаєна, навіть поріг був прикрашений гілками ясена і клена. Радість гостювала у кожній хаті, радістю світилися обличчя і очі людей. У самому процесі клечання оживало щось магічне, гармонія панувала у кожного із самим – собою і довкіллям. Може, у цьому простому вияві радощів людського буття і криється захована загадка величної містерії Русалій ? Свято Пятдесятниці відзначають ще й як Рахманний Великдень. Предки вірили, що десь далеко існує країна рахманів. У цьому означенні – найвища духовна глибина цього празника. Зауважмо. Наскільки слово рахман, по звучанню наближене до – брахман… Парохіяни прямують до церкви, так на картині Лавренка, а ті, що виходять поважно, по закінченні служби Божої, з тихою радістю на обличчях, бо просвітлені… А довкруж, зелений розмай.
Робота « Ніч на Івана Купала «. Шапки, наче гострі скіфські клобуки. Золоті акінаки, десь приховані від людського ока. Дивно ? Та ні, бо скіфи – наші давні предки. Палає купальський вогонь, котиться огненне колесо… Молодь готується до участі у ритуалі, аби взявшись за руки, парами перестрибнути через багаття. Ніч чорним – пречорна. Осяяна блиском, не тільки від полум’я, а й від празникової атмосфери. Картина подібна до реконструкції, історично – мистецької. Художник здається запитує нас :» Кому до сну в Купальську ніч ? «. Купальська містерія символізує парування сонця і води, у всіх формах земного життя. В час рівноваги їхніх сил. Іменем Купало називається дуальний союз – символ : Купало – сонце і Купало – вода. До речі, купа із санскриту – це вогонь, що запалюється у ту незвичайну ніч. Художник попереджує : « Остерігаймось заземленої побутовізації прадавнього дійства».
І нарешті, щось на кшталт коротенького епілогу. Підсвідомість намагається « повідомити « щось кожному з нас, якщо прислухатися до сигналів, нею надісланими, наше життя наповниться новими смислами. Такими сигналами служать сновидіння, вони при всій невизначеності і нелогічності являються вісточками підсвідомості. Підсвідомість намагається вести спілкування з нами, мовою образів і символів. Це добре передано у вірші Бодлера « Відповідності :
«Природа – древній храм, де ряд живих стовпів.
Уривки туманних фраз кидає хтось порою.
Я входжу у цей храм в сум’ятті, а за мною -
Ліс символів німих слідкує із усіх боків».
Андрій Будкевич.